г. Киев, ул. Чигорина, 18, 6 этаж схема, E-mail: info@kievvocal.com.ua

СВЯТО

Дід Мороз у фользі. Ламається в дитячих пальцях, замурзаних з’їденою шоколадною цукеркою. Обгортка вже у мами, в кишені її пальта. Головне, щоб малеча не з’їла свого Діда Мороза до того часу, коли дійде їхня черга розраховуватись. На молочних зубках, у кутиках посмішки — шоколадні дужки. Святковий грудень у передчутті щоденних див. Трапляються щодня й майже щохвилини. Навіть коли невеселі огрядні тьоті розкладають картонні ящики із подарунковими наборами солодощів. Навіть коли працює єдина каса й величезна черга, що вигинається майбутнім роком змії, хвилюється, нервово вигинаючись хвостом. Навіть коли пальці швидко мерзнуть від -1, а рукавички десь удома, їх іще треба відшукати. Святкові пісеньки линуть крізь відчинену кватирку свідомості. Пам’ять лине дитячою безтурботністю. Наче гортає альбом із пожовклими чорно-білими світлинами. Наче знову побачив кольори дитинства, що завмерли на татовому ФЕДі…

Добре, що знову грудень! Дід Мороз, з якого повільно стягти фольгу й відкусити йому капелюха, аж до бороди. Заплющити очі, відчуваючи, як шоколад повільно тане в роті. Наспівувати щось зі свого дитинства, не розтуляючи вуст. Відчувати, як мелодія, перемішана з рідким шоколадом, дрижить на передніх зубах і проситься зістрибнути з вуст. Маска Котика із вирізаними отворами для очей задерта на чоло. Ялинка виблискує саморобною гірляндою, яку тато приніс із роботи. Різнокольорові лампочки пахнуть фарбою. Жива ялинка пахне мандаринами. Ялинкові іграшки. Ще з маминого дитинства. Червоноармієць у «будьонівці» з величезною червоною зіркою — усміхнений хлопчик, що підстрибує на мотузці, торкаючись лобом об синю кульку, всіяну золотим піском сузір’їв. На стільчику. Спітнілий чуб. І посмішка. Пісенька, якої навчила мама, проспівана новорічна пісенька. Тато клацнув ФЕДом…

Наряджати ялинку блискучими різнокольоровими кульками. А ще — цукерками й сріблястим «дощиком». Тепер сукня в ялинки стала справжнім казковим вбранням! Наряджати пісню коштовностями новоріччя: мелізмами, субтонами, фальцетом і чистим голосом. Щоб вона стала дуже гарною, святковою, казковою, надзвичайною. Загадати бажання й заспівати, тріпочучи дощиком у повітрі, смакуючи шоколадкою вібрато. Й почепити на верховіття пісні кілька мелізмів. Щоб віддати цю «ялинку» кожному. Як же ж її не віддати! Не можна ховати таку красуню! 4 хвилини свята. Довкруж радісно. Оплески. Усмішки. Наче в дитинстві, на шкільному святі, коли за пісню Вовка Дід Мороз подарував свистячого гумового сніговика.

Цьогорічна святкова пісня сподобається татові. А мама з сестрою від неї заплачуть і обнімуться. Слухняно виконаєш прохання рідних і заспіваєш її ще раз. Наступного року. Сумна посмішка. Тебе чують. Там, зверху. Коли щороку співаєш цю пісню на Дні народження мами й тата. Новорічна пісня лине у маминому травні й татовому серпні. Ноти вправно зв’язуєш лискучою стрічкою вібрато, немов букетик конвалій. Ноти шарудять барвистим паперовим пакетом, в якому татів подарунок. Співаєш. Даруєш. І вкотре мрієш.

Пігулка стрептоциду розтанула в роті. Ковтнув неприємні ліки. Для того, щоб якомога швидше взятися до справи, щоб знову міцно тримати мікрофон, а серце вкотре промовляло нотами. Коли говорить серце, немає ніякої відстані між тим, що було, й тим, що буде. Буде свято.

Дістати із шафи дублянку й зимові черевики. По-дитячому зрадіти наближенню грудня. Руки мерзнуть від -1. Забув, що ліву рукавичку викинув, бо праву десь загубив. Ще у березні… Тато клацнув ФЕДом… Заплямкав черевиками шоколадного Діда Мороза. Було смачно. Буде ще краще. На свято.