г. Киев, ул. Чигорина, 18, 6 этаж схема, E-mail: info@kievvocal.com.ua

СТРУНА

Напризволяще. Кинути її кудись дуже зависоко. Запустити прямісінько в небо, де хмарки схожі на розчухані гребінцем ватні кружальця. Відпустити ноту, широко роззявивши рота. Немов від здивування чи від захоплення чимось досі не чуваним, не баченим. Наче маленький хлопчик… Відкрити гортань. М’язи живота виштовхують вуглець довгої й зависокої ноти, яка повітряним змієм здійнялася у височинь. Підхопить вітер і понесе собі далі. Мотузка натягнеться струною, але так, щоб не урватися. Бігти за «змієм», не дозволяючи йому розірвати вервечку, податися за білим вітрильцем в блакитному небі серед скуйовджених хмаринок. Мовби, напризволяще, але втримати її, контролювати її лет, керувати нотою в потоці вітру…Не підкорив вітер, лише ноту, яка скорилася вітрові, бо ти цього схотів. Не підкорив небо, лише знайшов у ньому місце для свого змія…

…Хлопчики перестрибували високу траву, притримуючи на маківках свої білі панами. Голови позадирали туди, куди тягнув їх саморобний змій. І пороззявляли роти від чогось досі не збагненного, не чуваного, не баченого. Уважно спостерігали за своїм саморобним змієм, який сягав аж до закудлачених білих хмарок, які сором’язливо порожевіли в призахідному сонці. Кудись, аж за схил, до вигинів річки, в яку сонце понакидало срібно-рожевих лискучих зайчиків, що бавляться одне з одним в дрібних хвильках. Хлопчаки захекані, але щасливі, що у них є їхній повітряний змій. А в кишенях кілька котушок з нитками, щоб, змайструвавши нового змія, прив’язати до нього й тримати міцно, контролюючи свій повітряний простір. Хлопчики-авіадиспетчери, що, задерши голови й примружившись, захоплено раділи власному саморобному «птахові»…

Напризволяще, бо схотілося, щоб усім здалося саме так, щоб знизу нікому не вдалося вгледіти натягнуту струну мотузки. Пелюстка ноти, майже прозора, біла, чиста в блакитному небі. Тяжіє до сонця, яке стало рожево-помаранчевим і повільно котиться за обрій. Вечір. Ти щасливий, що у дитячій витівці зміг знайти місце своїй ноті в повітряному просторі, який підхопив її, не дозволивши зірватися в кривульки лискучої річки…

М’язи слухаються твого бажання випустити ноту. Тіло слухається тебе. Голос у натягнутій мотузці загравав з неосяжністю жіночої теситури. З баритону підстрибнув до тенора й повис у «сі» першої октаві. Й тримав її вісім тактів. Повітря вистачило. Його ж так багато навкруг у рожево-блакитних призахідних небесах! А потім посміхнувся від захоплення. Тобі вдалося здивувати себе слухняністю власного голосу. У кишені мобільний, ключі від квартири й папірець з написаною назвою пісні, яка знайшла собі місце в небі…

…Повітряний змій обережно складений. Хлопчики розбіглися по своїх домівках. До завтрашнього ранку. Поки що канікули. Поки що вони безтурботно щасливі й вигадливі. На білому полотняному ромбику, причепленому цвяшками до тонких дощечок, синім маркером намальована широченна посмішка й величезні круглі очі. Як же ж добре, коли хтось ізгори всміхається тобі!