г. Киев, ул. Чигорина, 18, 6 этаж схема, E-mail: info@kievvocal.com.ua

СПОВІДЬ

Дощ кволо облизував вікна в півтемряві жовтневого ранку. З кавника налити повну чашку й     розчавити грудочки цукру. Ліхтарі мигтять, поволі тускніючи. Розкриті парасолі поодиноких   перехожих, що одинцем рушають у місто. Загорнутися в домашню кофту, підібравши під себе   ноги. З карнизу тихо крапотить помірний дощ. На столі роздруковані слова пісні, яку вперше   почув кілька днів тому. Кава опікає язик, поволі зігріваючи тіло. Зазирнути в слова, покреслені   власноруч якимись позначками. Так, наче порозставлені розділові знаки у власному житті. Жодного зайвого. Без пунктуаційних помилок. Зануритися в пісню, яка лунає в мозку відтоді, як вперше почув її, яку крім тебе ще ніхто не чує… 

Проспівати про себе, тихо-тихо, відчувши мошву на шкірі. Зимно від чогось справжнього. До дрижаків, до сліз, які лишень блиснули в очах, лоскотали погляд, в якому розмилося все, що навколо. «Це моя пісня», - сказати вголос, відчувши, як з вуст злітає приспів. Голос уривався на шепіт. Ця пісня, немов кисень, немов омріяне тепло, без яких ти – зовсім не ти…

Сьорбнути кави, залишивши на чашці обрис губ. Ніхто не чує те, що всередині. Нікому не пояснити на пальцях, що зараз коїться з тобою. Пісня схожа на сповідь, від якої стає трошки моторошно. Щось справжнє завжди викликає острах і проймає наскрізь, до рубця, неначе безупинна нічна злива.

Ранок. Блимання ліхтаря. Покреслений аркушик зі словами пісні. Вона змушує тебе тягтися до чогось вищого, ніж там, де ти є зараз. Тремтиш від мелодії, зіщулившись рудим кошеням зі злиплою від дощу шерстю десь на крутих сходах долі. Ніхто не бачить тебе у розтягнутій кофті. Ніхто не знає, чим стала для тебе ця пісня. Ніхто не здогадається, що в ній узрів самого себе й повірив… собі. Ніхто ще не знає про твоє щастя… Тихо лунає десь у мозку. Хтось обов’язково повірить у те, у що віриш ти, почувши цю пісню, заспівану тобою. І теж відчує щастя.

Вчити напам’ять, рядок за рядком, позираючи у вікно, де досі блимкають жовтаві вогники ліхтарів. Парасоля когось ховає від зливи. Не до кінця розтанув цукор. Останній ковток був надто вже солодким. Обійняти себе за коліна, щоб зігрітися. Чути лише те, що всередині. Бачити справжнє в надрукованих словах. Відчути, як тягнешся до щастя, бо заради цього й живеш. І віддаси його усім довкола, нічого не потребуючи взамін…

…Міцно стиснутий мікрофон, білі слова в екрані, що зафарбовуються іншим кольором. Проспівані рядки. Розчинитися в пісні, яка безугавно лунає в мозку ось уже кілька жовтневих днів поспіль. Зі скронь дві цівки теплого поту. Останні акорди. Вивчив її. Ця пісня належить тобі. І ти віддав її всім, хто довкола…

Ніхто не дізнається про охололу каву з нерозчиненим цукром. Ніхто не спитає, чи було тобі тепло в жовтні. Ніхто ще не знає, що ти по-справжньому щасливий. У вранішню мряку, сьорбаючи каву з нерозталим цукром, занурившись у накреслені власноруч позначки на роздруківці нової пісні, від якої ти почуваєшся щасливим. І хтось іще. Той, хто ще не чув її…